Інга вже знала про що має бути розмова з вчителькою, але при цьому дивилася на неї, не опускаючи очей.
– У тебе взагалі є совість? – Міркувала Ірина Петрівна, – ти перед виходом з дому бачила себе в дзеркалі? У нас шкільна форма, чи ти це забула? Ти думаєш ОДЕ тобі за гарні очі поставлять?
-Ні, – відповіла Інга.
– Хамити мені не треба! Панель – ось твоє майбутнє і те, як пощастить! Вся у матусю.
Інга вступила у діалог:
– Із цим я посперечаюсь.
-Хамко! – крикнула Ірина Петрівна учениці, що йде.
Педагог не приховувала своєї неприязні до цієї особи. Та ще й її син Данило поділився мамі, що у нього з Інгою стосунки.
-Даня! Забудь її! Мені невістки з такої зниклої родини і даремно не потрібні! – кричала мати.
-Ма, мені вона дуже подобається.
-Нічого, перестане подобатися! Ти скоро перейдеш до 11 класу, а там уже інші турботи, ЄДІ, наприклад. А у цієї Інги що? 9 класів. А ім’я її взагалі дратує. У нас у селі собаку сусідську так звали.
-Давай, мамо, закриємо цю тему.
-Закриємо. Краще про майбутнє своє подумай.
Данило сперечатися не став. Мати завжди була такою. Будь-які суперечки закінчувалися обов’язково скандалом. Мабуть, батько тому й працював на вахті, щоб менше з нею сваритися.
Ірина Петрівна була шокована таким одкровенням сина. Попиваючи чай, вона думала, як їх розлучити. Саме тому Інзі дісталося від неї. Коли пара закоханих зустрілася після занять, Інга приголомшила Даню тим, що запропонувала розлучитися.
-Дорога, припиняй, – заспокоював її юнак.
-Так, я знаю все про моїх батьків, але я ж тут не до чого?
Аргументів у парубка не знайшлося. Він міцно поцілував її.
-Давай забудемо цей інцидент. Трохи потерпимо, а там я отримаю атестат, вчиню і ми завжди будемо разом. Зіграємо весілля.
-Тобі пощастило, будеш в універі вчитися, а мені хоч до коледжу потрапити. Краще працювати піти.
-Це ще чому?
-Якщо я залишу бабусю, то невідомо до чого доведуть її батькові. А вона все для мене.
-Послухай мене, все буде гаразд.
Інзі легше не стало. Вона прийшла додому, а там, як завжди, п’яні розбірки.
Незабаром дівчині виповниться 16 років, але до цього нікому не діло. Інга вже не плаче. У дитинстві наридалася. Тепер тримає все у собі. Адже злий батько міг ударити її за сльози. Мати заступалася за дочку, але це його не зупиняло.
Інга пішла до бабусі, котра вже не встає.
-Онучечка моя, рідненька. Батько знову щось із сусідом не поділив, бійка тут була. А тепер ось, миряться – прошепотіла їй бабуся.
Звуки посуду, що б’ються, нагадали дівчині про те, що непогано було б поїсти. Вона визирнула з-за рогу кімнати, у квартирі нікого.
Інга пішла на кухню, поїла та ще й бабусю нагодувала. Бабуся заснула, а школярка почала робити уроки.
Бабуся завжди була добра до онуки, чого не сказати про батьків. Вони не працювали, пили, билися. Лише зрідка заробляли копійки, але відразу пропивали їх. Сім’я жила на пенсію бабусі, яка, на жаль, лягла.
Інга турбувалася про бабусю та викликала їй лікаря. Наодинці він сказав, що їй залишилося недовго. Бабусі цього ніхто не сказав.
Інга боялася, що цей день настане. Страх огортав її. Вона отримала атестат та пішла додому. Їй було не свят. Їй було все одно на Ірину Петрівну, яка напевно тріумфувала від розлучення свого сина з Інгою. Адже план у її голові вже був. Про нього дівчина дізналася того ж вечора від Данила.
-Навіщо пішла?
-Мені йти нема в чому, та я і не скидалася. Ти ж знаєш.
-Блін, пробач.
-Днями я поїду до тітки в місто. Там готуватимуся до вступу.
-Коли додому? – запанікувала дівчина.
-Інга, ніколи. Я навчуся там.
Вона не розуміла, чому в її житті все так сумно складається. Вона кохала Данила, він був її підтримкою. Данило поцілував її і міцно обійняв. Жодної близькості між ними не було. Але йому здалося, що зараз найкращий момент.
-Давай запам’ятаємо наше прощання по-дорослому, – рішуче сказав Данило.
-Ні. Давай залишимося в пам’яті один одного такими, якими ми були. Промовивши ці слова, дівчина посміхнулася і поспішила піти.
Вона розучилася плакати, але цей момент змусив згадати її, як у житті буває боляче. Інга зачинилася в кімнаті і тихо плакала в подушку.
Час йшов. Звісток від Данила не було. Та й Інзі було не до нього. Вона працювала на полі до пізнього вечора. Приходила додому лише годувати бабусю.
Бабуся померла наприкінці літа. Все, що дівчина зуміла заробити, вона витратила на похорон. З такою сумною нотою вона поїхала до міста заради нового щасливого життя та світлого майбутнього.
Інга швидко облаштувалася. Вона працювала різноробочою на м’ясному комбінаті, їй виділили ліжко у гуртожитку. Там вона й познайомилась із бухгалтером Світланою. Вона струнка, розумна, гарна. Їй 21 рік. Незважаючи на таку велику різницю у віці, дівчата змогли порозумітися.
-Інга, ти ніби в минулому столітті застрягла, – міркувала Світлана, – чи принца чекаєш?
-Подруга, я як ти не можу. Сьогодні з одним, завтра з іншим. У мене був хлопець, але поїхав. Я вірю, що одного дня ми зустрінемося.
-А я можу. Я подарунки люблю, – хвалилася Свєта.
-Ти їх як усіх пам’ятаєш? Я вже давно заплуталася б.
-Інга, тому вони в мене зайчики і котики, – розсміялася Світлана, – у мене їх багато, а в тебе жодного.
-Це ти ще не закохалася по-справжньому. Потім по-іншому заговориш.
-Подивимось, – неохоче погодилася Світлана.
Світлана не шукала постійного супутника в житті. Вона міняла хлопців легко та швидко. Та й вони не хотіли з нею серйозних стосунків. Світлана вирішила, що вибиратиме собі лише багатих хлопців. Бідолашні їй ні до чого.
За кілька років в особистому житті сусідок у гуртожитку нічого не змінилося. Інга так і була одна, хоча Світлана старанно її знайомила з різними залицяльниками.
-Ти дивно поводиться, як тітка якась.
А так було. З дитинства Інга почувала себе дорослою. Дбала про всіх, крім себе. Після смерті бабусі батьки зовсім пішли у запій. Якось вони перепили та померли. Інга поховала їх, забралась у хаті і повернулася назад у місто. Все йшло як раніше. Тільки Світлана одного разу прийшла зі сльозами на очах.
-Боже, що з тобою? – схвильовано запитала Інга.
-Я застукала Матвія з іншого.
-От біда. Забудь.
-Не тут то було. Крім його краси та багатства, я чекаю від нього дитину.
-Він в курсі?
-Так, тільки не вірить моїм словам.
-А ти впевнена, що це його дитина?
-Поговорю з ним після пологів про це. Як він потім заговорить.
Світлана народила двійню. Діти були не від Матвія, звичайно. Нова мати обливалася сльозами, а Інга заспокоювала її.
Однієї ночі Інга прокинулася від плачу двохмісячних малюків. Але їхньої матері не було. Вона залишила клаптик паперу з посланням: «Мені діти не потрібні, прощай».
Інга вирішила повернутися до села разом із дітьми. Скільки пліток довелося пережити дівчині. А розпускала їх та сама Ірина Петрівна. І Данило все розповіла. Вони сміялися з Інги, але не знали всієї правди.
Данило вже був одружений. Тільки шлюб вийшов не з любові, а з грошей. Дружині не вистачало його заробітку, і він був змушений піти стопами батькам – став вахтовиком.
Після чергового рейсу Данило приїхав відвідати матір. Проїжджаючи селом, він побачив Інгу. Вона гарна, молода. За руки її тримають діти. Видно, що вони щасливі. Хлопець проїхав повз і розповів про побачене матір.
-Данило, тут така історія. Інга їм не мати, а опікун. Дівчинка дітей покинула, а Інга собі взяла. Вона їх у сад влаштовувала, і ця інформація спливла. І хлопців щось у неї не було, всіх відшивала.
-Ти мені про це колись збиралася сказати? Я Інгу тоді любив і зараз люблю. Мені ця Женя взагалі не потрібна. Розлучатимуся.
-Та не все так просто. Женечка на дитину чекає, ось нещодавно дзвонила. Треба було з Інгою одружитися, але хто знав, хто знав. А тепер її депутат місцевий доглядає, допомагає, а вона взаємністю йому відповідає.
Данило тільки в цей момент усвідомив, що був настільки безглуздим і зруйнував своє щастя. Мати мовчки його втішала.
