Він чекав своєї черги, безперервно крокуючи коридором. За цей місяць він вивчив усі тріщини у стінах цього пункту переливання крові.
Лікар обурювався:
– Це божевілля! Це неможливо, якість крові падає, якщо здавати так часто, ви розумієте? Ви штовхаєте мене на посадовий злочин!
– Але я маю щось робити, а крім своєї крові, я нічим не можу їй допомогти! А так я відчуваю, що беру участь! А інакше просто божеволію! Я віддав би всю кров до краплі, якби це допомогло!
– Ви позбавляєте себе сил, як уже зомліли! Ні, я вам говорю, категоричне – ні!
– Я піду в інший пункт, де мене ще не знають, але все одно зроблю!
Лікар здався та виписав йому талон.
Він дивився на ці старі стіни і бачив її… Чому, чому вона не сказала?
– Ти погано виглядаєш останнім часом. З тобою все добре?
– Так, звичайно, просто втомилася.
– Візьми відпустку та відпочинь!
– А ти зможеш поїхати зі мною на море?
– Ні, я не можу, у мене здавання проекту…
Минув тиждень, вона ставала все блідішою, але так само посміхалася, так само жартувала. І коханням вони займалися анітрохи не менше, а він нічого не знав! Сказала, що завтра відлітає у відпустку. Він відвіз її до аеропорту. Пообіцяла, що дзвонитиме, і відправлятиме фотки з моря… А сама нікуди не полетіла… Навіщо вона так? Чому?
Він чекав на дзвінок. День, два, тиждень. Дзвонив, але безрезультатно. “Апарат поза зоною доступу”. Він нервував, їздив до неї додому,
діставав усіх на роботі. Нічого. Наче й не було її. До кінця місяця він постарів на десять років, закинув роботу, не їв. “Подружився” з безсонням … І тут дзвінок її брата. – Вона не хотіла, щоб тобі говорили, але далі тягти не можна. Вона у онкології, восьма палата. Я не пробачу собі, якщо ти не попрощаєшся з нею.
Він помчав, що було сил. Що означає «не попрощаєшся»? Вона його покинула? Вона не хоче його бачити? Накупив фруктів, квітів, цукерок. Ну, онкологія, зараз усі лікують! Молода, організм побореться!
Є зв’язки, гроші, можна все виправити! З купою пакетів мчав коридором у білому халаті, спитав медсестер про палату. Він нічого не зрозумів, поки не переступив поріг… Вона лежала на ліжку… Чи вона це? Прозорі шкіри на синіх руках. Чорні кола навколо очей…
Крапельниця та безліч інших незрозумілих трубок. Губи сині, косиночка на голові… І це – за місяць? Він торкнувся руки. Ледве тепла… Вона не прокинулася… Став поправляти косинку – вона зісковзнула, оголивши безволосу голову. Страх наринув хвилею, і накрив свідомість. Це вона? Кохання всього його життя? Його жінка, його щастя?
Він ходив по пункту переливання крові, упорядковуючи думки… Поводився, як псих… Побіг до лікаря, тряс його, намагаючись змінити слова, сказані хвилиною раніше.
– Рак крові. Процес необоротний. Прогноз невтішний. Вона жила із цим діагнозом три роки. Постійно приймала лікування, але ми безсилі.
Три роки? Вона знала три роки? Вони разом цілий рік, а вона жодним словом не промовилася… Виїжджала… То у відрядження, то з подружками відпочити… А виявляється, була тут. Увесь час боролася. І програла.
– Нічого не можна зробити?
– Їй постійно вливають кров – за рахунок цього вона живе. Серце може зупинитися будь-якої хвилини. Мені шкода.
Він пішов здавати кров: раз, другий, третій… А що він міг зробити? Підняв на ноги всіх професорів, і всі сумно хитали головами… Вона вмирала. Ні разу не розплющивши очі. Лікар казав, що вона свідома, все чує. Він розмовляв із нею. Розповідав про те, що вона видужає, і як вони житимуть. Разом. Адже без неї він не зможе.
Чому вона не сказала йому, хоч би перед лікарнею? Навіщо цей фарс із аеропортом? Як вона могла?
Він лякався змін, що відбувалися з нею щодня… Бачив, що вона не просто згасає… Вона вже згасла, а те, що залишилося, – лише тління, а не життя.
Лікар сказав, що кров уже не допомагає… Вона не встигає впоратися зі зростанням ракових клітин… Цих мікроскопічних хижаків, що вкрали його щастя.
Його черга підійшла. Медсестра зітхнула:
– Як зазвичай? По максимуму? Минулого разу Вам було погано.
– Нічого, це ще не погано.
Голка увійшла до вени, перед очима її руки – тонкі, сколоті…
У цей же час її брат розмовляв з лікарем.
– Немає сенсу продовжувати її агонію. Ви не рятуєте її, а піддаєте зайвим мукам. Морфін уже не допомагає, він надто слабкий.
– Будь ласка, лікарю! Хоч щось! Їй лише 25, це так несправедливо.
– У нашому відділенні немає поняття справедливості… Є один препарат, його передали вчора… Він ще не досліджувався на людях, і дозволу на його застосування немає. Вчені ледве вивели нову формулу.
Тільки з дозволу родичів, і лише в тому випадку, коли людина справді приречена. Це може її вмить вбити. Але може стати соломинкою. Все або нічого
– Я згоден. Це єдиний вихід. Давайте, я підпишу папери.
На цей раз він почував себе інакше. Безсоння та нервове виснаження виявили себе. Він почав відключатися, і раптом відчув, що ширяє… Душа піднялася над тілом… Він почув поклик. І це не було покликом небес… То був її голос. Десь там далеко її душа кликала його душу.
Він років
