Набір до десятого класу вже закінчився. Але мати Віті попросила взяти його, тому він прийшов пізно, коли йшли заняття. Він не був схожий на учня, а скоріше на рокера чи цигана: рудоволосий, у рваних джинсах, із незастебнутими верхніми гудзиками сорочки та ланцюжком на поясі. Навчався він блискуче, здавалося, що його таланти не мають кінця. Поводився впевнено, спокійно.
Дівчаткам він дуже сподобався, спочатку здався схожим на загадкового принца. Але коли на перервах Вітя запросто підійшов до них, дістав гітару і почав грати популярні пісні, вони прийняли його в свою компанію і стали вважати другом. Новий друг виявився дуже ввічливим і уважним: він вислуховував їх, допомагав робити домашні завдання, проводжав додому, коли вони боялися.
Закохуватися в нього ніхто не став, тому що він дуже по-дружньому поводився, дружив з усіма. Не дружила з ним тільки Лера. Він чимось відштовхував її, але водночас і притягував. Лері здавалося, що Вітя дуже професійно співає і грає на гітарі, а його добре ставлення до інших – це вдавання.
– Він просто хоче втертися в довіру, – думала Лера. – Невідомо навіщо, але хоче, щоб йому довіряли.
Добрі люди рідко траплялися Лері. Швидше за все, вони були лише у книгах, але не у житті. І до школи приходив не справжній Вітя, а якась його копія, схожа на чарівника з казок. Він завжди прагнув усім допомогти, вирішити їхні проблеми.
Під час випускного вечора Лера та Вітя сильно посварилися. Так сильно, що почали кричати один на одного і обмінюватися злими словами.
– Нічого з тебе не вийде! – кричала Лера Віте. Такі самі слова говорили їй її батьки вдома.
– А ти будеш бездомним і жити під мостом! – відповів Вітя. Обличчя його почервоніло і спотворилося від гніву.
Однокласники злякано і здивовано дивилися на них. Такої поведінки у цих двох вони ніколи не бачили. Вітя завжди був доброзичливим і стриманим, ніколи не виходив із себе. А Лера завжди була тихою та заляканою, вона ніколи раніше ні на кого не кричала.
А другого дня Лера сиділа вдома на ліжку і дивилася на фотографію Віті, яку їй віддала її подруга Катя. Вона раптом зрозуміла, що їй подобається розмовляти з Вітею, коли він дивиться тільки на неї і розмовляє лише з нею.
Минув час. Лєра закінчила університет, стала педагогом. Коли вона розмовляла з талановитими та розумними учнями, то завжди згадувала Вітю. Вже ніхто не носив ланцюжка на поясі, але рудоволосі учні в рваних джинсах і з проколотими вухами їй траплялися. І тоді перед її очима з’являвся образ Віті.
Лера не сподівалася, що вони колись зможуть бути разом. Після роботи вона зазвичай йшла повз будинок, у якому жив Вітя у той час, коли вони навчалися у школі. Вона дивилася на цей будинок і думала, що, може, він приїхав, повернувся. Але нікого схожого на Вітю біля будинку не було, не було й жодних звісток про Віта. Він кудись зник.
Якось Лера зустрілася з Катею. Вони сиділи у кафе та розмовляли.
– А чому ти весь час одна? – Запитала її Катя. – Пора тобі вже завести когось.
Вона ніколи раніше про це не говорила. Розповідала про свою родину – чоловіка та дітей. А Лера їй розповідала про свою роботу, проблеми.
– Так, це нічого! – Відповіла їй Лера.
Другого дня в клас Лери привели нову ученицю. Сказали, що вона мешкає з батьком, рано залишилася без матері. У дівчинки було руде волосся, сині очі, і вона була одягнена в модні рвані джинси. Лера подивилася на неї з усмішкою і подумала, що з цією ученицею вона порозуміється. А дівчинка кілька хвилин дивилася на Леру, а потім сказала:
– Ваша фотографія стоїть на столі у мого тата. Я бачила!
У Лери раптом перехопило подих. – А твого тата не Віктором звати? – Запитала вона.
– Так, – відповіла дівчинка, – його звуть Віктор Юрійович.
На другий день Вітя прийшов зустрічати свою доньку до школи. Валерія – донька Віктора Юрійовича – пішла у роздягальню одягати пальто та чобітки, а Лера та Вітя стояли і дивилися один на одного.
– Ти зовсім не схожа на бомжа під мостом, – сказав Вітя. – Така гарна вчителька.
– Дякую, – відповіла Лера. – Мені подобається ім’я твоєї доньки.
– Так, – відповів Вітя. – Я назвав її на честь однієї дівчинки, яку я любив у школі. Ми з нею весь час лаялися. Шкідлива вона була. Але я постійно про неї думаю.
– І вона, – відповіла Лера, – вона теж про тебе часто думає, згадує, як ви сварилися. Їй подобалося розмовляти з тобою.
Вітя посміхнувся. Він був трохи іншим, але волосся у нього, як і раніше, було рудим, джинси нагадували ті, які він носив у школі, а на светрі була фотографія відомого рок-гурту. Вони стояли близько один до одного, Лера відчувала його подих, а він не одривав від неї очей.
– Приходь до нас сьогодні ввечері, – нарешті сказав Вітя. – Чаю з тобою поп’ємо, згадаємо шкільні роки. Можливо, знову посваримося, – тут він усміхнувся.
– Прийду, – відповіла Лера. – Але лаятись ми, напевно, вже більше так не будемо.
За цією буденною розмовою вони вели зовсім іншу, зрозумілу тільки їм двом. Вони так довго думали один про одного і чекали один одного, що зараз їм було зрозуміло без слів. Вони розуміли, що зустрілися для того, щоби більше не розлучатися.
Подруги та знайомі Лери часто питали її, чому вона назвала свою доньку Валерією. Вона відповідала, що її чоловік хотів, щоб у його сім’ї було дві Валерії.
– Йому подобається це ім’я, – розповідала вона. – Він каже, що вже давно знав, що доля приведе до нього дружину Валерію та дочку Валерію.
Лера в долю не вірила, але після зустрічі з Вітей їй здалося, що доленосні зустрічі таки іноді трапляються.
