Отже, одного прекрасного дня я повертаюся зі школи. Погода прекрасна, гарний настрій, з сьомого уроку відпустили.
День із ранку задався, тому я бойовою ходою йшов додому. Загалом заходжу до хати і чую, що батьки вже вдома.
Із зали долинають звуки телевізора, мама зазвичай мене завжди зустрічає, але сьогодні щось не підійшла. Я припустив, що вони мене просто не почули.
Так воно й виявилось, родичі спокійно сиділи перед телевізором і тихо спілкувалися. Сам того не помічаючи, я почав підслуховувати їхню розмову:
Батько: Бла-бла-бла. До речі, як добре, що ми його з притулку забрали, добрий такий, як рідний тепер!
*Мої брови повільно піднімаються вгору, і миттєво псується настрій*
Мама: Так, згодна. А який вимахав, бач ти!
*Покриваюся холодним потом, і починаю усвідомлювати піпець ситуації*
Поступово підкрадається депресія, і я починаю розмірковувати про те, хто ж мої справжні батьки. Після, починаю шкодувати себе (НУ ЧОМУ САМЕ Я?)
Тато: А пам’ятаєш, як ми сперечалися, як ми його назвемо? Ти казала – Барсік, а я – Фелікс.
Заходжу до кімнати і бачу, як вони лещають кота.
У мене просто коліна підкосилися. Але вже радо.
