Сиджу на прийомі в ЖК, раптом дзвінок із пологового будинку: — Лікарю, терміново до нас! Самообіг – вагітна з болями в животі, з двома рубцями після кесаревого розтину! Кидаю прийом, біжу до пологового будинку, і бачу — на кушетці у приймачі лежить вагітна, сірого кольору шкірні покриви і тихо стоїть.
– Що трапилося? — питаю я, а сама вже заголюю живіт і оглядаю.
Матка дибки, щільна, болюча. Частини плода чітко не визначаються. Серцеві тони плода чітко не вислуховуються — у дитини брадикардія, чи у мами тахікардія. Відразу згадую, що ця жінка приходила до мене на прийом у ЖК рівно тиждень тому, вставати на облік.
І в неї дійсно два кесареві перерізи в анамнезі. – Живіт болить, – відповідає мені пацієнтка. — Ось, їздили до рідні до сусіднього села, усієї родини, на своїй машині. Та розтрусило напевно, ще в машині живіт захворів. А зараз прямо сечі немає!
— Тиск який? — питаю у своїх акушерок. – Сто на шістдесят. — Перекладайте жінку на ноші та на руках у хірургію! – Як на руках? — заволали мої дівчатка. — Вона ж щойно сама прийшла! — На руках та на ношах! — гаркнула я. — Чоловік у помічники візьміть! А сама вихором до ординаторської, і падаю на телефон: — Хірургія? Терміново розгортайте операційну! Ми до вас несемо розрив матки по рубцю!
Набираю другий номер: — Жіноча консультація? Терміново підняти картку М.М., вона була у нас тиждень тому, і з результатами аналізів усе занести до хірургії! Мене на прийом не чекайте, йду в операційну! Вистачаю порожню історію пологів і біжу слідом за ношами.
У хірургії нас уже зустрічає Василич, вимірює пульс хворий, оцінює хабітус (стан хворий), тихенько питає мене: — Ідемо на дитину чи на маму? Я у відповідь круглі очі: — Василю! Яка дитина!? Мені б маму витягти!
— Зрозуміло, — відповів він, і поїхав хвору в операційну. Я біжу в ординаторську, стикаюся з помічником: — Толь, давайте починайте митися, я слідом! Через… десять секунд і я намиваюся, одягаюся, до столу почали! Розкриваємося, дивимося: — на нас у рану корпорально розірваної матки дивиться плацента, що повністю відшарувалася, нижній край якої щільно вріс у рубець на всьому протязі.
У черевній порожнині близько п’ятисот мілілітрів темної крові. — Ой, Толю, допомагай! я боюсь! – Прошепотіла я асистенту. – Не бійся. Давай разом, і починає обережно, одним пальцем відводити тканину плаценти від країв рани.
Кровотеча не посилилася. — Усе скоротилося, працюй, — заспокоїв він мене. І ми почали працювати. Відвели плаценту, не чіпаючи нижнього краю, розкрили плодовий міхур, і дістали зовсім білу, як аркуш паперу, дитину, без ознак життя. – Шкода, не встигли… – промовив мій хірург, – весь викривився через пуповину. — Василю, подивися, га? Може, ще можна щось зробити?
Ти ж у нас чарівник! – слізно попросила я, передаючи бездихане тільце на руки акушерці. Поруч стояв зовсім втрачений молодий неонатолог. Віддавши дитину, ми продовжили працювати.
Поперед нас чекала ненависна екстирпація. і ось хвилин через десять напруженої роботи, коли вже судини були перев’язані, і можна було відкидати матку, ми почули якийсь слабкий писк — чи кошеня, чи здалося..?
Але писк наростав і перейшов у впевнений плач дитини! — Невже оживив? – здивувалися ми, – Василю, це наша дитина плаче!? До операційної з задоволеною усмішкою впливає Васильович: — А хіба не ви казали, що я чарівник?
З легкістю та на підйомі ми закінчили операцію. На повному розриві матки врятували і маму, і дитину! Це була перемога всієї нашої бригади! Василич, наш добрий фей і чарівник, пішов із життя 02.01.2013 року у віці 52 років, відмежувавши добове чергування 1 січня, на ґанку власного будинку. СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ чудовому лікарю та людині Рудченку Володимиру Васильовичу від колег та пацієнтів.
