Все життя я соромився своєї матері. У неї не було одного ока, і вона здавалася мені потворною. Жили ми бідно. Батька я не пам’ятав, а мати… Хто дасть хорошу роботу, таку як вона, — одноокою.
І якщо мене мати намагалася одягнути краще і в школі я не відрізнявся від однокласників, то вона в порівнянні з мамами інших дітей, такими красивими і ошатними, здавалася потворною жебрачкою. Я, як міг, приховував її від друзів. Але одного разу вона взяла, та й прийшла до школи — скучила, чи бачите. І підійшла до мене за всіх! Щойно я крізь землю не провалився. В сказі втік, куди очі дивляться.
А наступного дня, звичайно, вся школа тільки й говорила про те, яка в мене мати потвора. Ну, чи мені так здавалося. І я зненавидів її. «Краще б у мене взагалі не було матері, ніж така, як ти, краще б ти померла!» – Кричав я тоді. Вона мовчала. Найбільше я хотів якнайшвидше піти з дому, піти від матері.
Та що вона могла мені дати? Я старанно навчався у школі, потім, щоби продовжити освіту, переїхав до столиці. Почав працювати, одружився, обзавівся своїм будинком. Невдовзі з’явилися діти. Життя посміхалося мені. І я пишався тим, що досяг сам. Про матір я не згадував. Але одного разу вона приїхала до столиці і прийшла до мого дому.
Діти не знали, що це їхня бабуся, вони взагалі не знали, що в них є бабуся, і почали сміятися з неї. Адже моя мати була така потворна. Давня образа захлиснула мене. Знову вона! Тепер хоче зганьбити мене перед дітьми та дружиною?! Що тобі тут треба? Вирішила налякати моїх дітей? — шипів я, виштовхуючи її за двері. Вона промовчала.
Минуло кілька років. Я досяг ще більших успіхів. І коли зі школи надійшло запрошення на збори випускників, вирішив поїхати. Тепер мені не було чого соромитися. Зустріч відбулася весело.
Перед від’їздом вирішив поблукати містом і сам не знаю, як вийшов до свого старого будинку. Сусіди впізнали мене, сказали, що моя мати померла і передали її листа. Я не дуже засмутився, та й листа спочатку хотів викинути не читаючи. Але все-таки розкрив. “Доброго дня, синку.
Прости мене за все. За те, що не змогла тобі забезпечити щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитись мене. За те, що без дозволу приїхала до твоєї хати. У тебе гарні діти, і я зовсім не хотіла їх лякати.
Вони такі схожі на тебе. Бережи їх. Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але коли ти був зовсім маленьким, тобі сталося нещастя, і ти втратив око. Я дала тобі свій. Більше я нічим не могла допомогти тобі. Ти всього досяг сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам та пишалася тобою. І була щаслива. Твоя мама”.
