На перший Святвечір мій чоловік був вдома сам, і це його дуже засмутило.
Він у мене добрий господар, накрив стіл як годиться, всі 12 страв приготував сам, але зателефонував мені в Італію і розплакався.
Чоловік запитав мене одне:
“А коли нам жити, Маріє? Всіх грошей і так не заробиш”.
Страшно сказати, але на заробітках я вже 22 роки, і додому я ще не збиралася повертатися, бо маю зараз дуже добру роботу – доглядаю літню італійку, і мені за це платять півтори тисячі євро.
То ж я собі думала ще кілька років попрацювати, бо ж гроші не малі!
А чоловік поставив питання категорично – або повертаєшся додому, або ми розлучаємося!
Про яке розлучення може йти мова? Нам по 70 років, і в шлюбі ми вже майже 50 років!
У нас троє дітей: дві старші донечки і молодший син, у всіх є сім’ї, у нас з чоловіком аж шестеро внуків.
З заробітчанських грошей я і дітям всім допомогла житло придбати, і собі ми з чоловіком гарний будиночок збудували.
Чоловік мій майстер на всі руки, він вміє робити все – коли будували наш будинок, жодний майстер до нас не прийшов, чоловік все зробив своїми руками.
Такий затишок створив, що словами не передати!
Будинок акуратний, але не маленький, подвір’ячко чудове, навіть альтанка є, як я і хотіла, щоб ми могли з ним там разом пити каву.
Чоловік щодня мене питав – чого я ще сиджу в Італії, що мені ще треба?
Особисто мені не треба, і у дітей наче все є, але ми маємо аж шестеро внуків, їм теж треба допомогти!
Проте чоловік цієї моєї думки не розділяв, він все казав, що у внуків є батьки, от вони нехай і дбають про своїх дітей, а нам про себе треба думати, бо хто зна, скільки нам ще лишилося!
Може, він і правий, але знаєте, коли ти в Італії, за 22 роки вже звикла до всього, а тут ще й висока зарплата, то не так просто все кинути.
До того ж, я коли сказала дочці цієї італійки, яку я доглядала, що я звільняюся, так вона стала мене дуже просити, щоб я залишилася, навіть обіцяла підняти зарплату.
Потім приходило кілька жіночок, щоб працювати замість мене, але ніхто не захотів навіть за цю зарплату, бо бабуся важить більше 100 кг, і біля неї треба мати силу, не кожна може працювати так, як я працювала.
Заміни собі я не знайшла, то ж дочка сказала, що віддасть маму в спеціальний заклад, бо сама її доглядати вона не збирається.
Бабусю мені дуже шкода, вона у мене була завжди доглянута – помита, чистенька, кремами намащена, нагодована, а там хто за нею так пригляне?
Але чоловік наполіг – то не мої проблеми, нехай самі розбираються, а мені треба додому!
Одним словом, я таки приїхала 17 січня, чоловік був дуже радий.
18 січня на другий Святий вечір ми вже були удвох, потім діти прийшли.
Ми всією родиною заколядували, і я нарешті заспокоїлася.
Але мене таки не покидає думка, чи правильно я зробила, що повернулася додому зараз?
