У моєї сусідки 5 дітей. І вона на цьому не зупиняється — вагітна 6-м. Вона дістає всім сусідам своїми постійними проханнями. Те сіль, то цукор, то хліб — у неї немає нічого. І я не можу зрозуміти одне: навіщо народжувати, якщо не можеш утримувати своїх дітей?
Ми завжди їй допомагали. Але, зрозумійте і нас теж. Адже, у нас є свої сім’ї, свої турботи, ми ж не можемо вічно підтримати їй …
І ось одного разу ця дама мені сказала:
-Ми більше не хочемо їсти макарони. Може, ти нам гроші даси?
Я не могла повірити своїм вухам, клянусь.
-Вибач, дорога, але я більше не буду тобі допомагати. Ніщо не буду давати. Ні макарони, ні хліб, — ніщо! У мене більше немає грошей!
-Як ні? Глянь-но на твоїх діточок! У новому одязі ходять постійно. АА ти не мені відмовляєш, а моїм дітям. Ти це розумієш?
Але я своє рішення не змінила!
Через кілька днів я побачила нашу сусідку, яка живе в її сусідній квартирі.
Вона мені розповіла наступне. Вона знала цю жінку з дитинства. ЇЇ звали Аліна. Вона була красивою, стрункою, кокетливою дівчиною. Як тільки стала дорослою, народила собі дет5ей. У неї був один хороший коханий. Найперший. Жили разом. Він працював, забезпечив її всім, чим потрібно. Але вона навіть не цені9ла таке ставлення до власної персони. Зрадила його. Він дізнався про це і пішов. І тут пішло-поїхало. Вона змінила багатьох мужиків. Розходилися, коли зачали чергову дитину.
Вона отримує допомогу на дітей. І ці гроші не знає, куди йдуть. Вона не потребує, просто вибрала таку тактику — жити за рахунок інших.
Чи не хоче працювати, нічого не робить задля дітей … Скільки разів сусідка їй хотіла влаштувати на роботу, а вона не захотіла, сказала, що навіщо працювати, якщо люди їй допомагають … залізна логіка!
Я подумала, які ж нахабні люди є в цьому світі.
А ви знаєте таких?
