У нас із чоловіком двоє дітей – старший син Славік та молодша дочка Маргарита. Нині синові двадцять сім років, а дочці двадцять два. Ярослав поки що неодружений і живе з нами, збирає на свою квартиру, а Маргарита три роки тому зі скандалом втекла заміж.
Ми намагалися дати нашим дітям все, що було в наших силах – виховання, освіту, увагу, турботу. Ставилися до них однаково, не виділяючи улюбленців, але вони виросли зовсім різні. Син зібраний, вдумливий, цілеспрямований, а дочка вперта і з установкою, що вона завжди і в усьому має рацію.
Причому в дитинстві було навпаки. Син ріс досить хуліганистою дитиною, часто доводилося ходити до школи, спілкуватися з директором, а дочка була в дитинстві старанніша, не доставляла особливих проблем. Але з віком все змінювалося, син свої проблеми переріс, а ось дочка у старших класах стала дивувати.
Було багато різного, ми з чоловіком думали, що це такий запізнілий підлітковий бунт. Намагалися не пережимати зайвий раз із вихованням, сподіваючись, що у Маргарити, як і в брата, з віком це минеться. Але чи вік ще не настав, чи це вже й не зміниться, але зараз спілкуватися з дочкою вже просто немає жодних сил, особливо після її заміжжя.
На бюджет свого часу Рита не вступила. Ми з чоловіком чогось подібного чекали, тому готові були вивчати її платно. Провчилася вона приблизно два курси, а потім заявила, що виходить заміж. То був грім серед ясного неба.
Ми знали, що вона має хлопця, але вона не поспішала нас знайомити, тому я й не припускала, що все так серйозно. Коли ж було оголошено про весілля, дочка зволила побачити нам свого майбутнього чоловіка. Кандидатура майбутнього зятя справила не найкраще враження.
Він був лише на рік старший за Риту, йому було двадцять років. Сам ніде після школи не вчився, від служби в армії за станом здоров’я звільнений, працював на той момент продавцем-консультантом побутової техніки. Гопник гопником – розмови, замашки, потім ще й виявилося, що має умовний термін. Загалом не зять, а мрія.
Рита дивилася на свого обранця закоханими очима, а в мене серце зжималося від жаху. Ось за це заміж? Коли її наречений пішов, ми з батьком постаралися переконати доньку, що не варто поспішати з весіллям. Можна ж просто зустрічатися, навіть жити разом, але не бігти одразу до РАЦСу.
– Я себе не на смітнику знайшла, щоб бути співмешканкою, – пишномовно заявила Ріта. – Спочатку штамп у паспорт, потім уже спільний побут.
На питання, де вона цей спільний побут збирається налагоджувати, дочка невизначено відмахнулася, мовляв, розберемося по ходу справи. Ми з батьком зажурилися, перспектива обзавестися зятем, який без мaтюка два слова до ладу сформулювати не може, та ще й уже під умовним терміном ходить, не радувала.
Спочатку я думала, що дочка так прагне узаконити стосунки, тому що вже перебуває в положенні. Це б багато пояснило, але ні, мене запевнили, що бабусею найближчим часом я не стану. Принаймні не стараннями доньки. Вона хотіла доучитися, хоч це тішило.
Відіграли весілля, молодята стали жити з бабусею зятя. Батьки в нього розлучилися дуже давно і роз’їхалися різними містами, навіть на весілля до сина не приїхали, а може він їх і не кликав. Як вони жили спочатку, я до ладу не знаю. Дочка особливо нічого не розповідала, але ходила задоволена.
Через півроку вона вперше прийшла до нас із батьком із фінгалом – виявилося, що чоловік у неї місяць тому залишився без роботи, і з цього приводу випивaє.
Для мене це було за межею розуміння. Я навіть не уявляла, що робити. До поліції дочка йти відмовилася, жила в нас, багато плакала і не ходила в університет – куди вона з таким бланшем.
А через тиждень на поріг з’явився зятьок з покаянним виглядом та букето. Чоловік хотів спустити його зі сходів, але Рита встала грудьми, самі розберемося, не влазьте. Я ледве чоловіка та сина вдома утримала, поки Рита з ним бесіди вела у під’їзді.
Після їхньої зустрічі я намагалася поговорити з дочкою, бо бачила, що вибачила вона свого чоловіка. Очі заблищали, букетик нюхає, а одразу з ним не пішла, щоб помаринувати вкотре його, це ж так романтично! Вона сказала, що завтра повертається до чоловіка, і вони помирилися.
– Він обіцяв, що більше не буде, і вибачився. Усі помиляються, у сімейному житті трапляється різне, – відповіла донька, мабуть, заготовленою реплікою. – І взагалі, не треба мене вчити, я вже не дитина.
Наступного дня вона, як і обіцялася, з’їхала назад до чоловіка, а за два місяці порадувала нас новиною про свою вагітність. Я випробувала суміш почуттів – від радості до відчаю. Онук народиться – це така радість, але від такого батька і в такій сім’ї, що стає моторошно.
А ще за місяць не стало бабусі зятя, у якої вони мешкали. Зять почав гудіти по-чорному. Може, бабусю так сильно любив, може, привід хороший, а може раніше вона йому не давала розвернутися, тут я вже не знаю. Але після поминок дня через три донька знову стояла на порозі з сумкою і заплаканим обличчям.
Прийняли, звісно. Чоловік і син прагнули з’їздити, поспілкуватися з зятем, але я вмовила не зв’язуватися. Тим більше, що за тиждень він прийшов сам.
Більше до кінця вагітності вона у нас не з’являлася, тільки дзвонила, говорила, що все гаразд. Я дуже сподівалася, що вона не бреше. За її словами, чоловік все усвідомив, взяв себе в руки, знайшов роботу і змінився на краще. Все це пахло обманом, але їздити і вкотре турбувати дочці нерви не хотілося.
На виписці з пологового будинку зять був поголений і відпрасований. Я навіть здивувалась, він так свіжо навіть на весіллі не виглядав. Подумала навіть, що напевно його так народження дитини змінило. Порадувалась, але радість швидко пройшла.
Через кілька місяців після виписки дочка з дитиною на руках знову стояла у нас на порозі. Ми всією сім’єю вмовляли її піти та написати заяву в поліцію, але вона вперлася – у чоловіка умовка, а її заява перетворить термін на реальний.
– Не хочу, щоб батько моєї дитини сидів, діти повинні рости у повній сім’ї.
– Про яку повну сім’ю ти говориш? – Вибухнув чоловік. – Розлучайся з ним, повертайся додому, онука виростити допоможемо, не кинемо, але щоб я про нього навіть не чув більше.
– Я не позбавлятиму дитину батька, – вперлася дочка. А в мене опустилися руки.
Два тижні, що вона у нас жила, ми переконували її, що чоловік її не зміниться, а дитині краще буде без такого тата. Рита нікого слухати не хотіла, а коли зять прийшов ще раз миритися, вона його вибачила.
– Якщо ти зараз до нього повернешся, то можеш не розраховувати, що ми тебе ще раз приймемо. Досить бігати, або туди, або сюди, – сказав батько. Я не хотіла вирішувати питання так категорично, але й сперечатися не стала.
Дочка фиркнула, сказала, що в неї тепер своя сім’я і пішла. Тепер чоловік із нею не спілкується, а я ще якось намагаюся підтримувати зв’язок. Але дається це важко.
– А куди я піду? Мені батько дорогу назад зачинив. Спочатку не відмовили дурне дівчисько від необдуманого вчинку, а тепер ще й кинули напризволяще, – каже мені дочка, коли в черговий раз у них з чоловіком не ладнається. – Хіба батьки не повинні допомагати та захищати свою дитину? А ви мене покинули, ось я сама й розуміюся, як умію.
У мене від таких розмов ком робиться, дуже багато хочеться у відповідь їй сказати, але я тримаюся з останніх сил. Хоча з кожним разом слухати про те, що це ми не відмовили її від шлюбу, а потім ще й не допомогли, коли вона потребувала допомоги, все складніше. Дочка сама обрала свою долю.
