Вкотре Ганна переглядала фотографії, з яких дивилася на неї обличчя померлої дочки. Кожен жест, кожен крок – все це тепер пам’ятали лише знімки. Минуло вже більше 5 років, як дівчина померла. Але мати й зараз щоночі засинала зі сльозами на очах.
Мила старенька врятувала бездомного хлопця від загибелі. А невдовзі дізналася, ким він був насправді – і тут же зомліла.
HeadInsider
Жінка жила у селі, у старому будинку. Думка про втрату ніколи не покидала її. Та й як міг притупитися біль втрати, якщо вона більше нікого не мала? Чоловік давно помер, інших дітей вони не завели. Ще в молодості вони переїхали на південь із Сибіру. Усі родичі залишилися там, за тисячі кілометрів.
Коли підросла Анфіса, всі парубки звертали на неї увагу. Дівчина росла справжньою красунею. Але її стосунки не цікавили. Вона мріяла виїхати до Москви, щоб вступити до університету та стати журналістом.
Ганна завжди пишалася дочкою. І підтримувала її у прагненні поїхати до столиці. Після школи Анфіса й справді вступила до університету. Намагалася відвідувати матір так часто, як тільки могла. Незабаром знайшла нареченого і привезла його знайомитися.
Молоді люди збиралися одружитися. Вже почали відкладати гроші. Ганна теж намагалася трохи скупчити. Але трагедія перекреслила все.
Того дня дівчина вийшла з автобуса і переходила дорогу пішохідним переходом. У цей момент її збила машина. Водій промчав величезною швидкістю і навіть не подумав загальмувати.
Звісно, невдовзі його знайшли та відправили під суд. Проте Ганні до того моменту було вже байдуже. Втіхи покарання винного їй не дало. Щодня вона прокидалася і думала про те, чому цей чоловік живий, а її доньки нема поруч.
Настала чергова річниця з дня загибелі Анфіси. Цього дня мати завжди вирушала до міста, де поховали її дочку. Шлях до цвинтаря займав близько години.
Ганна підійшла до могили і, як завжди, привіталася зі своєю донькою. Вона ніколи не могла стримати сліз, хоч уже й минуло кілька років. Ось і тепер заплакала, ледь подивившись на фото на пам’ятнику. Молода дівчина завзято посміхалася, ще не підозрюючи про те, яка доля їй уготована.
Мати присіла на холодну лаву і поринула у своє горе. Вона й не помітила, як почало холоднішати і темніти. І зрозуміла, що їй час, коли подивилася на годинник. Незабаром мав відходити останній автобус.
Вже поруч із вокзалом вона побачила хлопця, який сидів, притулившись до стовпа. Одяг на ньому був брудним і явно з чужого плеча. Він так сильно кашляв, що здавалося, ніби ось-ось задихнеться.
Жінка не змогла пройти повз. Запитала, чим може йому допомогти, і що сталося. Лоб, на який вона поклала руку, виявився гарячим. Хлопець явно мав сильну температуру.
Виявилося, що хворіє він уже тиждень. Починалося все, як звичайна застуда, але незабаром йому погіршало. Та й грошей на ліки не було.
Ганна не змогла просто залишити його на вулиці. Ніхто з перехожих явно не збирався допомагати. Найімовірніше, безпритульного прийняли за алкоголіка, який перебрав зі спиртним. Таких у місті вистачало.
Жінка добігла до найближчої аптеки. Фармацевт допоміг підібрати ліки. Коли вона поспішала назад, вирішила зайти ще й у продуктовий магазин. Було видно, що незнайомець не лише хворий, а й голодний.
Як тільки вона повернулася до хлопця, її серце знову вразило жалість. Звичайно, він і сам міг довести себе до такого життя, але чи переставав від цього бути людиною?
На їжу він накинувся так, ніби й справді не їв кілька днів. Він не переставав дякувати їй, адже вона теж могла пройти повз. А Ганна дивилася, як він їсть, і думала про своє. Щоб видужати, одних ліків йому навряд чи вистачило б. Потрібна була ще тепла постіль та спокій.
Рішення дозріло швидко. Вона відчувала серцем, що хлопцеві просто не пощастило, але сам він – людина непогана. Та й чого їй було боятися, якщо жила вона сама і не багато, і втрачати вже не було чого?
Жінка сказала, що не може так кинути його на холодній вулиці. І запропонувала поїхати до неї додому, до села, де мешкала. Все одно вона була самотня, і йому ніхто не завадив би. Вона сказала, що намагатиметься поставити його на ноги.
Молодий чоловік спитав, чи не боїться вона кликати до себе незнайомця. Але Ганна лише усміхнулася, сказавши, що їй уже нічого не страшно. Звісно, відмовлятися хлопець не став. Звали його Сергій.
Майже тиждень він взагалі не міг підвестися з ліжка. Він був високим і ледве міг на ній поміститися. Пальці ніг навіть засовував між лозин. А жінка доглядала його, збираючись привести його до тями. Вона не тільки давала йому аптечні препарати, а й готувала трав’яні настої, які свого часу не раз допомагали їй та її близьким. Коли температуру вдалось збити, почали робити інгаляції.
Декілька ночей вона чергувала біля ліжка Сергія. Він спершу марив. З дивних уривків фраз Анна змогла зрозуміти лише те, що його підставили, а документів він давно не мав.
Коли хлопцеві стало трохи краще, він наважився на визнання. Сказав, що виріс у дитячому будинку і не знав своїх батьків. А нещодавно відсидів у в’язниці термін, і лише нещодавно звільнився. Пишатися не було чим, але він не збирався приховувати від доброї жінки правду.
Але тій було байдуже. Вона знала, що кожен може зробити помилку. Але при цьому відчувала, що хлопець чесний і не схожий на закоренілого злочинця. Вона не хотіла лізти йому в душу зі своїми запитаннями. Та й виганяти його теж не збиралася.
Незабаром сусіди звернули увагу на те, як часто вона почала виходити з дому за продуктами та ліками. І спитали, хто приїхав до неї в гості. Сусідів мучила цікавість, і Ганна не стала нічого приховувати. Зізналася, що дала притулок бездомній людині, не в змозі пройти повз.
Звичайно, її одразу почали переконувати в тому, що нічого хорошого від незнайомця не варто чекати. Але жінка знала, що красти в неї практично нічого. А за своє життя вона давно перестала боятися.
Життя так і текло своєю чергою. Поступово Сергію ставало дедалі краще. Незабаром він зміцнів настільки, що зміг вставати з ліжка, і навіть почав робити щось по хаті. Справ насправді вистачало.
Будинок був уже старий, як і меблі. Пенсії не вистачало на те, щоб найняти будівельників, чи купити щось нове. Тож жила Ганна досить скромно.
Хлопець почав лагодити те, що міг. Спочатку зайнявся дахом. Вона вже давно протікала у кількох місцях. Як тільки починалася осінь, до хати лилися потоки дощу. Сергій вирішив перебрати перекриття, щоб цього року жінці не доводилося підставляти тази та відра.
Через якийсь час у городі дозрів урожай. Його було небагато, адже сама вона не могла справлятися з великим господарством. Землі, звісно, вистачало, але кому було садити величезний город?
Сергій зі драбиною збирав фрукти з дерев. Потім продавав їх на ринку, щоб отримати трохи грошей. Та й у городі все літо провозився. Десь упорядкував засохлі чагарники, десь обрізав квіти і викопав урожай.
Скрипучу хвіртку підправив, а паркан підробив, щоб той більше не падав. Невдовзі на його зусилля привернули увагу навіть сусіди. Самотні бабусі стали заздрити Ганні, в будинку та на подвір’ї якої він навів порядок. Хлопець навіть вареники з пиріжками вмів готувати. Потім жінка пригощала ними всіх, кого на вулиці зустрічала.
І ось одного разу до села приїхав дільничний. «Добрі» сусіди вирішили розібратися з тим, що в їхньому селі оселилася незнайома людина. Вони поскаржилися в поліцію на те, що сусідка дала притулок вдома чужого. І тепер вони переживають про те, що той незабаром пограбує їхні будинки та й зникне.
Дільничний привітався з Ганною. Сергій у цей час перебував у дворі та утеплював вхідні двері до майбутньої зими. Жінка відповіла на вітання і одразу зрозуміла, навіщо він тут. Дільничний підтвердив, що його викликали сусіди, котрі боялися незнайомця.
Анна посміхнулася і сказала, що знає всіх цих благодійників. І запросила дільничного до будинку, сказавши, що й сама збиралася зателефонувати йому. Адже Сергій досі не мав документів, і цю проблему потрібно було вирішити найближчим часом.
Хлопець усе розповів про себе. Назвав прізвище і те, в якій колонії відбував термін. Дільничний періодично про щось запитував, записуючи отримані відомості. Якоїсь миті жінка почула, що Сергій збив дівчину на пішохідному переході, хоча стверджував, що не винен. У цей момент її серце здригнулося.
Чоловіки тільки-но встигли підхопити її, перш ніж вона впала на підлогу. Вже лежачи на ліжку, Анна почала звинувачувати хлопця, що той убив її дочку. Вона була в жаху від того, що дала притулок у своєму будинку того, через кого загинула Анфіса.
Дільничний не розумів, чому вона раніше не впізнала його. Але Ганна була на суді, коли виносили вирок. Їй було погано від однієї думки про те, щоб з’явитися там і побачити злочинця в обличчя.
Сергій вийшов на свіже повітря. Він відчував, що не може дихати, а серце стукає так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Його душили сльози. А хлопець, як ніхто інший, знав, що не був винен у цьому жахливому злочині. І все-таки саме через нього добра жінка, яка врятувала йому життя, зараз так страждала.
Він думав, що треба було раніше розповісти про все. Тоді вона вже давно вигнала б його з дому.
Сергій повернувся і почав збирати свої нехитрі житла. Насамкінець зважився глянути на Ганну. Хлопець став біля її ліжка навколішки і почав просити вибачення. Він казав, що не винен і не збивав дівчину. Запевняв, що його підставили. Жінка погодилася вислухати його історію.
Ще до в’язниці Сергій працював водієм у сина заможного бізнесмена. Іноді молодик і сам брав машину, щоб відпочити з друзями. Одного разу той укотре поїхав без дозволу батька, а після повернення виглядав дивно. Його трясло, і він був дуже п’яний. На автомобілі з’явилася вм’ятина.
Батько одразу зрозумів, що сталося, і вирішив урятувати сина від в’язниці. Він запропонував водієві взяти провину за збиту дівчину на себе. А натомість обіцяв допомогти. Казав, що посадять його лише на 3 роки. У підсумку Сергій відсидів п’ять років. А коли повернувся і спробував звернутися до бізнесмена, той навіть у будинок йому не дозволив зайти.
Ще до суду чоловік обіцяв хлопцеві, що після звільнення той нічого не потребуватиме. Але врешті-решт Сергій залишився ні з чим. Від нього одвернулися навіть друзі. Роботу він не зміг знайти, і в результаті опинився на вулиці.
Ганна слухала, не перебиваючи, та постійно плакала. Їй хотілося повірити у щирість парубка. Душа розривалася на частини. З одного боку, вона щодня плакала, згадуючи загибель дочки. З іншого, не розуміла, чи міг хлопець збрехати. Адже він завжди здавався їй чесним. Та й по дому допомагав. Жінка вже причепилась до нього.
Дільничний теж слухав розповідь Сергія. І насамкінець сказав, що все це схоже на правду. У сім’ї, в якій той колись працював водієм, завжди була погана слава. А сина бізнесмена не раз позбавляли прав за порушення правил та п’яне водіння. Щоправда, той продовжив сідати за кермо.
Зрештою Ганна вирішила, що має впоратися зі своєю образою. Вона не могла вигнати хлопця з дому, адже почала вірити у його невинність. Звинувачувати його не було сенсу. Він уже відсидів термін за злочин іншої людини.
Сергій навіть присягнув у тому, що не винен перед іконою. Жінка сказала, що ніколи не докорятиме його, і згадувати про те, що сталося. Щоправда, хлопець сам не міг заспокоїтись. Він часто став їздити на цвинтарі, де поховали Анфіса. І, хоч сам був не винен, корив себе за те, що дозволив п’яному мажору сісти за кермо того злощасного дня.
За якийсь час були готові нові документи. Ганна зробила прописку, щоб Сергій жив у неї на законних підставах. Він продовжував займатися господарством та у всьому їй допомагав.
Незабаром про те, як хлопець з’явився на селі, всі забули. Дівчата почали надавати йому знаки уваги, і незабаром у селі грали весілля. У будинку з’явилася молода дружина, а потім залунав дитячий плач. Ганна допомагала доглядати малюка.
Якось блідий Сергій підійшов до Ганни, щоб показати газету. У статті описувалася смертельна аварія, у якій загинув син багатого бізнесмена. Відплата спіткала винного – він помер так само, як і Анфіса.
А ви ризикнули б забрати додому незнайому бездомну людину? Чи пройшли б повз?
